Штучне запліднення

Важлива проблема у сфері прокреації, з якою стикаються подружні пари, – це проблема неплідності. За твердженнями статистики 15% усіх подружніх пар є неплідними. Ця коротка і суха інформація приховує безліч сімейних драм, справжніх людських трагедій, спричинених нездатністю чоловіка чи жінки до продовження роду. Неплідність, або стерильність ( від лат. – sterilis – неплідний) – це патологічний стан організму, що характеризується нездатністю  до запліднення. Шлюб вважається неплідним, якщо протягом двох років регулярного подружнього життя без застосування протизаплідних засобів вагітність не настає. В медицині розрізняють первинну та вторинну неплідність. Первинною вважають неплідність, коли від самого початку статевого життя ні разу не було вагітності, а вторинною, коли після однієї, або декількох вагітностей в наступні роки вагітність не виникає. Існує також розрізнення абсолютної та відносної неплідності. За визначенням, яке подає підручник з гінекології, абсолютна неплідність – це невідворотні патологічні зміни в статевих органах чоловіка чи жінки, що виключають всяку можливість запліднення (відсутність статевих залоз, матки та інше), відносна – передбачає, що можна зліквідувати причину, яка зумовлює неплідність.

 

У випадку відносної та вторинної неплідності у жінок, що найчастіше зумовлюється запальними захворюваннями органів статевої системи, лікарська допомога  зводиться до безпосереднього ліквідування захворювання ( запалення шийки матки, маткових труб, яйників, загальні виснажуючі захворювання), гормональної терапії при порушенні менструального циклу, а також хірургічного втручання у випадку неефективності консервативного лікування при непрохідності маткових труб. Ці  техніки визначаються як лікування неплідності і, отже, не потрапляють до категорії штучного запліднення.

Про штучне запліднення ми говоримо тоді, коли йдеться про такі медичні практики, що пов’язані з народженням людини як

а) штучна інсемінація

b) екстракорпоральне запліднення ( далі – ЕКЗ) і перенесення ембріону (далі – ПЕ).

Штучна інсемінація – це імплантування сперматозоїдів в матку при  відсутності статевого контакту. Наприкінці  XVIII ст. Італійський аббат Спаланцані здійснив штучне запліднення собаки, а 1799 року англієць Хантер застосував цей метод і до людини. Штучна інсемінація поділяється на гомологічну – використання сперми чоловіка, та гетерологічну, коли у випадку неплідності чоловіка, використовується сперма донора.

Метод екстракорпорального запліднення (IVF – in vitro fertilisation)  і перенесення  ембріону  був створений англійським ученим ембріологом Р. Едвардсом та акушером – гінекологом Стептоу. Першою дитиною з пробірки стала Луіза Браун, що народилася в липні 1978 року у клініці Кембріджського університету. Варто зазначити, що у 1971 році Британський комітет з медичних досліджень відмовився фінансувати програму Едвардса та Стептоу  з етичних міркувань, але цей  мораторій було скасовано у 1975 році. 

Показом до застосування ЕКЗ і ПЕ є, в першу чергу, абсолютна неплідність жінки (відсутність у неї труб, або яйників). У 1978 році Всесвітня медична  асоціація прийняла документи під назвою “Положення  про запліднення in vitro і трансплантацію ембріонів”, в якому наголошується, що застосування методу ЕКЗ і ПЕ є виправданим лише тоді, коли інші методи лікування неплідності (як консервативні так і оперативні) виявилися неефективними”.

Короткий огляд цього методу дозволяє нам виділити декілька фаз, за які відбувається екстракорпоральне запліднення та перенос ембріону:

- стимуляція гіперовуляції у жінки. Як наслідок – організм продукує до 10 (або й більше) яйцеклітин, які “видобуваються” лікарями з організму жінки;

- наступним кроком є інсемінація усіх яйцеклітин з метою збільшення вірогідності запліднення;

- приблизно через 3 доби після запліднення відбувається перенесення зародка в матку, однак, в порожнину матки переноситься лише декілька ембріонів, щоб уникнути небезпеки багатоплідної вагітності;

- з метою позбутися цього ризику здійснюється і наступна операція, так звана, “редукція ембріонів”, тобто, якщо після переносу до матки одночасно приживаються більш як три ембріони, частина з них абортується.

Неімплантовані запліднені яйцеклітини заморожують. Їх може бути використано при наступних спробах вагітності, в іншому випадку вони можуть статися предметом донорства, а також об’єктом наукових досліджень, або просто загинули коли їх  розморозять. На додаток  цієї інформації хотілося б зазначити, що ефективність методу ЕКЗ становить 15% в цілому, а вартість – близько 2 тис. у. о.

Звичайно, неплідність чоловіка чи жінки є не тільки аномальним фізіологічним станом даної особи, а й деструктивним психологічним фактором для цілісного життя подружжя. Спрямованість подружнього життя людини на вихід “з-поза себе” спричинює значні  страждання для подружньої пари у випадку  неплідності одного з подругів. Неплідний шлюб може видаватися партнерам беззмістовним і позбавленим свого майбутнього. За таких умов закономірним є звертання чоловіка і жінки по лікарську допомогу.

Лікування неплідності є довготривалим,  кропітким, а  у наш час ще й недешевим процесом. Поряд з цим можливості сучасної медицини дозволяють подружній парі сподіватися  на успіх навіть у випадку  абсолютної  неплідності. Інтенсивна гормонотерапія, лікування найсучаснішими медикаментозними засобами, нарешті, досконале хірургічне втручання на найвищому рівні уможливлюють для більшості неплідних пар народження довгоочікуваної дитини.

Зрештою, медичні технології сягнули вже так далеко, що можуть зарадити навіть у найбільш безнадійних обставинах, даючи неплідному подружжю шанс народити “дитину з пробірки”. З  іншого боку внутрішня драма бездітної родини має і свій соціальний вимір. З  народженням бодай однієї дитини відбувається своєрідна реабілітація подружжя в очах суспільства, яке безнастанно “старіє”.

Увесь комплекс вищезгаданих проблем, з одного боку, і майже фантастичні можливості сучасної медицини, з іншого – висувають свої аргументи за право  на існування  допоміжних репродуктивних технологій (ДРТ). Неплідне подружжя, погоджуючись на допомогу за будь-яких умов, зустрічається  з пропозиціями, які ґрунтуються на  високорозвинених технологіях. Однак, чи можливо є оперувати поняттями попиту та пропозицій, коли йдеться про народження нового життя, про особу, що повинна приходити у цей світ з любові та єднання двох?

Лікарська допомога при заплідненні  in utero  є необхідною у двох випадках, коли злиття материнської та батьківської клітин є неможливим. А саме:

- внаслідок непрохідності  фаллопієвих труб ( якщо оперативне втручання виявилось неефективним);

- у випадку непрохідності шийки матки для сперми ( зокрема при наявності у ній антитіл).

При непрохідності фаллопієвих труб, яйцеклітину видобувають з яйника оперативним шляхом та поміщують її у матку, де й відбувається запліднення у природний спосіб. У другому випадку  сперму чоловіка, “зібрану” відразу після статевого акту, або “заздалегідь”, впорскують у порожнину матки за допомогою спеціального пристрою. Існує також можливість помістити у фаллопієву трубу попередньо змішані клітини чоловіка і жінки, які, однак, запліднюються вже саме у трубі. Ця техніка називається “GIFT” – “Gamete Intra Fallopian Transfer”.

Окрім вищезазначених причин, показником до застосування штучної інсемінації in utero гомологічного типу може виступати також “impotentia coenudi”, коли чоловік є нездатним до здійснення нормального статевого  акту  через брак ерекції. Іншим клінічним показником  є недорозвиненість статевих органів, що також не дозволяє відбутися подружньому акту. Ще однією підставою для застосування штучної інсемінації виступає “impotentia generandi”, коли насіння не посідає відповідної “сили” для запліднення яйцеклітини. У цьому випадку, насіння, яке вводять до родових шляхів жінки, попередньо проходить процес, в результаті якого набуває “здатності” до запліднення.

Гомологічне запліднення in utero відбувається у чотири етапи: розпізнання неплідності жінки та її причину; дослідження овуляції з метою визначення найкращого моменту для введення сперми; підготовка самого насіння, що включає його зібрання  (через мастурбацію або оперативним шляхом) та селекція  сперматоцидів; введення насіння до статевих органів жінки за допомогою мікрокатетеру.

Показником до штучного гетерологічного запліднення in utero є неплідність, викликана такими чинниками як абсолютна нездатність сперми чоловіка до запліднення (т.зв. азооспермія). Клінічною підставою для цього типу запліднення є хромосомні також аномалії партнера, або генетичні хвороби, які може успадкувати дитина. За даними статистики, які наводить у своїй праці  A.J. Katolo  “Embrion ludzki – osoba czy rzecz?”, ефективність методу штучного запліднення in utero коливається   у межах від 23% до 58%.

Критерії  моральної оцінки лікарської допомоги  при заплідненні in utero визначається згідно з принципом недоторканої цілісності подружнього акту. У випадку хірургічного діставання яйцеклітини з подальшим перенесенням її в матку, де вона запліднюється у природній спосіб, ми маємо справу з морально-нейтральною дією. Адже, ця техніка не ушкоджує зв’язку між подружнім  єднанням та розмноженням і має на меті допомоги заплідненню. На основі таких міркувань, морально-нейтральним вважається  вприскування сперми в порожнину матки відразу після статевого акту.

Моральні застереження виникають у випадку, коли батько “заздалегідь” здає сперму. Як правило, це відбувається шляхом мастурбації, яка являє собою моральне зло, що викривлює зміст людської статевості, скерованої на єднання у любові двох та  продовження роду. “Оскільки статевість – це спосіб стосунків і відкритості з іншими, її справжньою метою є любов як жертвування і прийняття, любов як давання та одержування. Але коли статевості бракує розуміння смислу і значення дару, тоді бере гору “цивілізація речей, а не осіб”, цивілізація, в якій осіб  використовують так само, як речі”.

З огляду на це  особливо гостро постає питання використання донорської сперми при гетерологічному заплідненні. У цьому випадку руйнується  глибинна єдність самого подружжя та нехтуються основні права майбутньої дитини. Заміна подружнього акту  медичною маніпуляцією тягне за собою цілу низку моральних проблем.

Реалізація подружжям чи самотньою жінкою свого “права на дитину”, у випадку  гетерологічного запліднення, ранить не лише гідність дорослих осіб, але й гідність  майбутньої дитини, що приходить у цей світ, наче своєрідний “продукт” чи “витвір”. Таку дитину цілковито позбавляють права бути зачатою у гідний людини спосіб – в акті любові, єднання і самовіддання двох. До того ж вона є приреченою виростати при своєму біологічному вітчимі або й взагалі без батька. Наступною проблемою є поінформованість цієї дитини про своє походження. Спроби замовчування чи приховування можуть виявитись неефективними, бо тоді всі члени родини опиняться перед загрозою справжньої  катастрофи. З іншого боку постає питання про те, як, у якому віці та за яких умов повідомити дитину про походження, адже це у будь-якому випадку глибоко зранить її як особу.

Подібні проблеми викликають і у випадку донорства яйцеклітини. Єдина відмінність тут полягає у способі отримання яйцеклітини, що видобувається з організму жінки хірургічним шляхом, а не через мастурбацію. Підбиваючи підсумки нашого огляду методів штучного запліднення  in utero, можемо сказати ствердити, що існує ряд практик, які вважаються морально-нейтральними.  А саме:

- гомологічне запліднення яйцеклітини, яку видобули з яйника оперативним шляхом та штучно перенесли до матки;

- гомологічне запліднення спермою чоловіка, що відразу після статевого акту впорскується до порожнини матки.

Варто особливо наголосити, що запліднення тут відбувається у природний спосіб та зберігається нероздільність двох цілей подружнього акту – єднальної і породжувальної. Якщо розглядати GIFT, то ця техніка також дозволяє на природне запліднення в організмі матері. Однак при гетерологічному штучному заплідненні in utero суттєво порушується як права майбутньої дитини, так і внутрішня єдність самого подружжя. До того ж, морально негідним є найпоширеніший спосіб отримання донорської сперми – шляхом мастурбації.

Розглядаючи метод штучного запліднення  у пробірці  (IVF), ми зіштовхуємось з цілою низкою проблем, які стосуються недоторканості людського життя. Техніка IVF полягає у штучному заплідненні яйцеклітини поза межами материнського організму. Ця техніка є дуже складним процесом, який відбувається у чотири етапи: приготування яйцеклітин, приготування насіння, сполучення гамет, перенесення ембріону. Для того, щоб провести такий вид запліднення необхідно отримати більшу кількість яйцеклітин, ніж звичайно продукує жіночий організм. З цією метою викликається штучна овуляція за допомогою стимуляції яйника.

Від дев’ятого дня менструального циклу відбувається госпіталізація жінки для приготування  яйцеклітин. За допомогою естрадіолу 17В і гормону лутропіну (LH) при одночасному застосуванні ехографії, лікар намагається точно визначити день овуляції. Після цього жіночий організм підлягає гормональній стимуляції за допомогою кломіфену з  метою гіперовуляції. Видобування овоциту відбувається шляхом лапароскопії чи  трансвагінальної пункції. Після цього яйцеклітину поміщають у поживне середовище і  вводять велику кількість сперматозоїдів.

Процес підготування насіння розпочинається з автоеакуляції. Наступним кроком є відбір найкращих сперматоцитів. В окремих випадках ( наприклад, у випадку олігоспермії) відбувається процедура, що підвищує здатність насіння до запліднення.

Підготовлені таким чином чоловічі і жіночі гамети піддають контактові, що триває протягом 16-ти годин у спеціальній пробірці. 55-60 % запліднених яйцеклітин розпочинають перший поділ клітин, і їх поміщають у відповідне середовище, де вони залишаються від 18 до 24 годин. Близько 80% зигот, що вижили, починають створювати бластомери.

До матки переносять ембріони, які досягнули поділу на 4-8 клітин, що відповідає 48 годинам інкубації  на шклі. Загалом, до матки поміщають 3-4 ембріони, решту ж, т. зв. “надчисло”, заморожують з метою повторних спроб у разі невдачі. Успішність цього методу, на загал, становить 15%.

Варто зазначити, що така низька ефективність методу штучного запліднення in vitro полягає в тому, що його наслідниками є: синдром гіперовуляції, проблеми пов’язані з загальною анастезією, яка необхідна при застосуванні лапароскопії, спонтанні аборти та  багатоплідна вагітність.

Лише 4-5% дітей, які народжуються з “пробірки” – здорові. Окрім того, варто підкреслити високий ступінь смертності серед дітей, зачатих за допомогою методу IVF, який у 2-4 рази вищий, ніж  у випадку природного зачаття. Такі діти народжуються з вагою тіла, нижчою за нормальну; у них спостерігаються ураження нервової системи та сенсорних функцій.

Поряд з цим, жінки, які пройшли через стимуляцію гормонами з метою гіперовуляції, наражаються на небезпеку захворіти на рак яйників. За твердженнями деяких науковців, існує безпосередня залежність між виникненнями новоутворень яйника  та штучним провокуванням гіперовуляції за допомогою гормонів. З іншого боку, гормональна стимуляція (зокрема стимуляція кломіфеном) впливає і на стан яйцеклітин, які можуть посідати кількість хромосомів меншу, або більшу, за  властиві людині 23 хромосоми. Отже, такий стан речей може пояснити  високий ступінь спонтанних абортів, викликаних хромосомними аномаліями. Ще одним ефектом техніки IVF є величезний ризик виникнення багатоплідної вагітності. Наслідком цього є низька вага дітей, висока смертність плоду, передчасні пологи. Іншим маловідомим фактом є високий ступінь позаматкових вагітностей, що виникають в результаті штучного запліднення  in vitro. Спеціалісти пов’язують такий ефект з використанням гормонів для стимуляції яйника з метою гіперовуляції.

Короткий огляд методу штучного запліднення in vitro дозволяє нам стверджувати, що ця техніка є безумовною маніпуляцією. Тут дитина постає як своєрідний “витвір” високих технологій, якийсь “продукт”, позбавлений основних прав. А зокрема, право дитини бути зачатою у гідний людини спосіб. До того ж, жахливою є подальша доля “надчисла” ембріонів, що продукуються з метою “підстрахування”. Цікавим є сам термін “надчисло”. Це слово за своїм внутрішнім змістом передбачає неминучі, фактично заплановані, втрати якихось продукованих одиниць. важко узгодити цей термін з поняттям живої істоти, майбутньої дитини, людської особи. Вважається, що з усієї кількості заморожених ембріонів лише 3-5% матимуть шанс розвинутись та народитись.

Що ще передбачила гуманна медицина для цих нещасних людських життів окрім брутального знищення? Для деяких з ним  існує шанс прислужитися “благородній” меті, ставши піддослідним матеріалом для  наукових експериментів. Зокрема, в Об’єднаному Королівстві на кожен ембріон, що досягає народження, припадає 4, які вживаються для дослідів. Окрім того, частина ембріонів з “надчисла” є джерелом ембріональних тканин для лікування деяких хвороб.

З іншого боку, продукування надчисла ембріонів є зумовленим необхідністю селекції, яку здійснює лікар перед імплантацією. Якщо при природньому заплідненні  селективну функцію відіграє слиз шийки матки, не пропускаючи неповноцінні сперматозоїди, то при заплідненні in vitro лікар змушений сам відкидати дефективні (на його думку) ембріони. Поряд з цією передімплантацією  селекцією відбувається також редукція вже імплантованих ембріонів. Метою цієї процедури є уникнення багатоплідної вагітності.

Отже, як ми бачимо, техніка IVF є цілком антигуманною, бо завжди провадить до смерті людських зародків. Виправдання факту селекції ненароджених людей, використання їх у якості піддослідного матеріалу чи банку органів не може бути жодна “гуманна” мета ( як то народження повноцінного потомства, лікування чи порятунок життя). Ціль, якою б благородною вона не виглядала, не може виправдовувати засобів.

Це зауваження напряму торкається питання генетичних маніпуляцій над  ембріонами, що мають на меті їхнє вдосконалення. Така маніпуляція завжди ставить під загрозу життя та тілесну цілісність ембріону. Цілеспрямоване втручання на генетичному рівні  формує певні властивості, з якими майбутня дитина “приречена” народитись. Чиясь воля визначила її зовнішні ознаки чи особливості, “вдосконалила” якісь риси , або можливості, а може й зробила мутантом, ідеальною машиною, пристосованою для певного роду діяльності. Як  зазначається на самому  початку інструкції “Дар життя”, “Вчительський Уряд Церкви не втручається на підставі виняткової компетентності у сферу експериментальних наук, але, зважаючи на дані досліджень і технологій, має намір запропонувати, з огляду на свою євангельську місію і апостольський обов’язок, моральне вчення, відповідно до гідності особи та її цілісного покликання”. У такий спосіб Священна Конгрегація чітко окреслює позицію Церкви як інтерпретатора євангельського та природнього морального закону, що завжди стоїть на сторожі людської гідності.

Запропоноване Учительським Урядом моральне вчення щодо застосування наукових досліджень і технологій, спирається на ряд критеріїв, які потребують особливого наголосу. Отже, “цими критеріями є повага, захист і підтримка людини, її первинного і фундаментального права на життя, її гідності як особи, наділеної нематеріальною душею і моральною відповідальністю, і покликаною до блаженного сопричастя з Богом”.

Відомий вислів св. Іринея “Gloria Dei vivens homo” (Славою Бога є людина, що живе) вводить нас в особливу площину взаємостосунків Бога та людини. Саме у цій  площині розкривається Божий задум, щодо кожної людської особи, покликаної до життя заради неї самої. Це твердження, висловлене Собором, дозволяє нам подивитись на людину як на ціль в собі. А це, за словами Святішого Отця Івана Павла ІІ, означає, що “з моменту зачаття, а відтак і народження, нова людина призначена для того, щоб повністю висловити свою людськість, відкрити себе як особу.”

Водночас, самореалізація власної особистості, у світлі іринеєвського вислову, не може виступати, як кінцева мета. Отже своїм життям людина мусить прославити Бога. Відтак ми  можемо зауважити глибокий взаємозв’язок між внутрішнім життям особи та її покликанням до участі у Божественному житті. "До самої генеалогії людини належить те, що особа, створена на образ і подобу Бога, існує заради себе самої і досягає свого здійснення саме через участь у Божому житті”

Цей засадничий висновок вказує нам шлях до правдивого самоздійснення, яке, по своїй суті, відкидає елемент панування. Позиція панування зводить іншу особу до рівня предмету чи продукту, що заперечує її людську гідність. Натомість, саме через щирий дар себе, особа віднаходить та будує свою людськість.  Як справедливо зазначає Іван-Павло ІІ у своєму “Листі до сімей” : “Усе подружнє життя є даром”. Лише у цьому вимірі кожен чоловік і жінка можуть повністю зреалізувати себе. Найповнішим виразом цього самодарування є момент подружнього єднання, адже “саме тоді чоловік і жінка у “правді” своєї чоловічості і жіночості стають взаємним даром один для одного … коли поруч подруги, віддаючи себе один одному в любові, творять зустріч, яка робить їх “одним тілом” (Бут. 2, 24).” Водночас, ця зустріч дозволяє подружжю не тільки висловити взаємне самодарування, але й чинить його відкритим до прийняття особливого Божого дару – дитини, що може прийти в цей світ. Саме через дітородження подружжя перетворюється у  родину і досягає свого сповнення.

З огляду на це, Учительський Уряд Церкви особливо наголошує на пошануванні обидвох суттєвих аспектів подружнього акту – єднання в любові та продовження роду. Їхня нероздільність є глибоко природною, адже випливає з задуму Творця, який створив людину здатною до передавання життя, “джерелом якого є сам Бог”.(HV 13). Цей “дар життя і любові”, за словами о. Пола Ф. Де Лядюранте, цілковито нівелюється через нехтування одного зі значень подружнього акту, яке спричинює і спотворення іншого.

Таким чином, елемент панування, що прокрадається у стосунки любові, заперечує гідність людської особи, яку розглядається як предмет володарювання, чи продукт, на який хтось має право. Як не дивно, логіка панування торкається не тільки стосунки між чоловіком і жінкою, коли,  у випадку застосування контрацепції, одна особа зводиться до рівня предмету задоволення потреб іншої. Дитина, це нове людське створіння, що постає з любові і єднання двох, також може розглядатися як річ, на яку “я” як жінка, чи “ми” як батьки маємо право. Це “право на дитину” цілковито відображає ідеологію панування та утилітаризму. Натомість, Церква, прагнучи відстоювати правду і наполягаючи на своїх принципах непохитно, висловлює своє вчення владно і водночас делікатно: “Подружня  пара хоче мати дітей для себе, у дітях подружжя бачить увінчання своєї взаємної любові. Вони хочуть дітей задля сім’ї, як надзвичайно дорогоцінний дар. І це, зрештою, до певної міри, зрозуміло. Однак, у подружню, батьківську і материнську любов повинна бути вписана та сама правда про людину, яку стисло і точно висловив Собор у твердженні, що Бог “хоче людину задля неї самої.” Ось чому необхідно, щоб воля батьків узгоджувалась з Божою волею. Батьки повинні хотіти нове людське створіння так, як хоче його Творець: “заради нього самого”. Спираючись на поняття дару та панування, ми можемо детально розглянути моральне вчення, запропоноване Учительським Урядом Церкви щодо застосування репродуктивних технологій. Основним критерієм  цього навчання виступатиме  гідність особи та цінність людського життя.

При штучному гетерологічному заплідненні, методи якого ми вже розглядали вище, одного з подругів заміняє донор. При цьому суттєво заперечується сама єдність подружжя і подружня вірність. Статеве єднання  покликане бути особливим знаком і виразом тієї  виключної єдності між чоловіком і жінкою, через яку вони стають “одним тілом”. Це буття “одним тілом” вимагає постійного звернення лише до однієї особи, що є внутрішньою вимогою цілісності подружньої любові. “Отож, у статевому відтворенні жоден з подружжя не може бути заміненим іншою людиною, оскільки статеве єднання є виразом особистої відданості, а в особистій відданості одна людина не може замінити іншої”.

 В іншому випадку страждає не тільки гідність подругів, а й заперечуються основні  права майбутньої дитини. Зокрема це право на “синівську спорідненість з батьківськими коренями”, що є основною умовою особистісного дозрівання та формування власної ідентичності людини. З огляду на це штучне гетерологічне запліднення виступає як неприйняте з моральної точки зору. Адже воно заперечує єдність подружжя, покликання подругів до батьківства і материнства лише один через одного та особову гідність чоловіка і жінки. Окрім того, уражуються незаперечні права майбутньої дитини.

У випадку штучного гомологічного запліднення відтворення відбувається між чоловіком і жінкою. Однак, воно не є результатом акту подружнього єднання. Натомість, згідно з навчанням Учительського Уряду Церкви, кожне запліднення має відбуватися винятково у рамках подружнього єднання, коли двоє стають “одним тілом”. Інакше спостерігається розрив між двома цілями подружнього акту – єднанням в любові і відтворенням. Цей зв’язок між подружнім актом і відтворенням інструкція “Donum vitae” визнає як “надзвичайно значущий в антропологічній та моральній площинах”. Людина як єдність тіла і нематеріальної душі, висловлює своє самодарування у подружньому акті саме “мовою тіла”. Духовне єднання батьків виражається через фізичну близкість, що робить їх здатними до передавання життя. Тільки за умови, що зачаття є плодом самодарування, подруги зберігають власну гідність і потверджують особову гідність ненародженої дитини, яка має право “бути зачатою у батьківському акті єднання і любові”.

В іншому випадку, підпорядковуючи прихід дитини у цей світ технічним можливостям сучасної медицини, батьки забувають, що поняття життя лежить у площині дару, і зводять статус своєї майбутньої дитини до рівня продукту наукових технологій. Таким чином, позиція панування, яку займають подруги, що за будь-яку ціну відстоюють своє “право на дитину”, суперечить принципу дару та любові.  Як зазначає Інструкція “Donum vitae”: “Людська особа мусить бути зачата у батьківському акті єднання і любові, тому народження дитини мусить бути плодом взаємного дарування, яке здійснюється в подружньому акті, в якому подруги співдіють як слуги, а не як господарі у діянні Творця, який є Любов”. Заторкуючи проблему запліднення у пробирці, ми звернемось  до праці    ДеЛядюранте “Від Humanae Vitae до Donum Vitae”. В ній автор виділяє три основних моменти, що характеризують запліднення у пробірці. А саме: нове життя, що постає в результаті запліднення у пробірці, виступає не як дар, а радше як річ, “яку можна виготовити, чи сфабрикувати”; безособовий процес “виготовлення” нового життя виключає “унікальний  вираз особистої відданості”; нове життя отримує меншовартісне значення як продукт процесу панування.

Простежуючи симетрію між навчанням, викладеним в енцикліці Папи Павла VI “Про людське життя” та Інструкції “Дар життя”, о. Де Лядюранте посилається на поняття дару, особової гідності та пошани до людського життя. Позиція панування виразно спостерігається на всіх етапах процесу запліднення у пробірці. По-перше, ламається цілісність двох аспектів подружнього акту – єднального та відтворюючого. “Запліднення у пробірці виключає об’єднуюче значення подружнього акту, а те, що залишається, - вже не є істиним і повним відтворюючого смислу: дарування батьків у співпраці з Богом, а стає пануванням, яке узурпує творчу силу Господа”. Відтак, згідно з логікою панування, нове життя, що постає в результаті технічної дії, неминуче набирає статусу “ужиткової речі, або ж предмету виготовлення” і, відповідно до наміру батьків, зреалізувати своє “право на дитину”, позбавляться тієї гідності та поваги, на яку заслуговує як образ та подоба Божа.

Закономірним наслідком такого стану речей є знищення ембріонів, що виступає частиною технологічного процесу запліднення у пробірці та перенесення ембріонів. Якщо життя вже не є даром, якщо ненароджена дитина не володіє статусом особи, то кого турбуватиме доля запрограмованого надчисла ембріонів, відкинутих навіть власними батьками. Натомість, у своїй “Декларації про скоєння аборту” Священна

Конгрегація у справах доктрини і віри твердить, що “першим і основним правом людини – є право на життя”.

У розділі про онтологічний статус ембріона ми розглянули усі сучасні версії щодо права на життя ненародженої дитини. І це право, яким володіє кожне нове життя від моменту зачаття, випливає саме з буття нової істоти як людини. Як ми бачили, у цьому моменті навчання Церкви збігається з даними ембріології та генетики. “Безсумнівно, кожне людське життя вимагає пошанування вже від моменту зачаття. З моменту запліднення яйцеклітини починається нове життя, яке не є ні життям матері, ні батька, а тільки нової людини з її власним розвитком. Воно ніколи не стало би людським життям, якби таким не було від початку”.

Отже, усі вищезгадані риси запліднення у пробірці дозволяють нам засудити цю практику як таку, що суперечить моральному вченню Церкви про гідність особи та людського відтворення. Окрім того, запліднення у пробірці, як результат втручання третьої сторони, “утверджує домінування техніки над походженням і  долею людської особи”, що неминуче уражує права ненародженої дитини, а зокрема, право на життя і право бути зачатою у гідний людини спосіб.

Ставлячись з повагою і розумінням до страждання неплідних пар, Католицька Церква, однак, закликає чоловіків і жінок відкинути спокусливу ідею панування. Енцикліка Папи Павла VI “ Humanae Vitae” нагадує, що “ми не є володарями над витоками людського життя, а, радше, служителями встановленого Творцем плану”(HV 13). Тому дитина завжди є даром для батьків, а не чимось, на що подружжя має незаперечне право. “Дитина не є ні  предметом, на який можна мати право, ні не може розглядатися як предмет власності: вона радше є даром, найвищим даром, найблагодатнішим даром для подружжя, і живим свідченням взаємного дарування її батьків", – зазначає Інструкція “Дар життя”. Цей документ закликає подружжя розділити через власну фізичну неплідність Господній Хрест, який є джерелом  духовної плідності. Таке подружжя може зреалізувати своє покликання до батьківства, увійшовши у життя багатьох знедолених дітей. Усиновлення самотніх дітей, піклування про інвалідів та неповносправних, допомога багатодітним родинам у вихованні – кожна з цих ділянок вимагає відданої самопосвяти. Через щирий і безкорисливий дар себе – у злуці з Божою волею – подружжя зможе найповніше втілити своє прагнення дарувати життя і любов.